Багато століть тому, коли ще не було винайдено мило, стародавні греки очищали своє тіло дрібним піском привезеним з берегів Нілу. Стародавні єгиптяни вмивалися пастою з бджолиного воску, розчиненою у воді. Тривалий час для миття вживали деревну золу.
Честь винаходу мила приписується відразу декільком древнім народам римлянам і диким галльським племенам. Римський вчений і політик Пліній Старший стверджував, що своїм знайомством з миючими засобами людство зобов’язане диким галльським племенам, з якими римляни «познайомилися ближче » на рубежі нашої ери. За свідченням історика, галли робили з сала та золи букового дерева якусь чудодійну мазь, яку використовували для очищення і фарбування волосся, а також для лікування шкірних захворювань. Кольоровий засіб – червону фарбу – отримували з глини. Вони змащували своє довге волосся рослинним маслом, в яке додавали фарбу. Якщо в цю суміш доливали води, утворювалася густа піна, яка чисто відмивала волосся.
Інша версія вчених свідчить, що мило таки винайшли римляни. За легендою, саме слово мило (англійською мовою – soap ) утворилося від назви гори Сапо, де відбувалося принесення жертв богам. Суміш з розтопленого тваринного жиру і деревної золи жертовного вогнища змивало дощем у глинистий грунт берега річки Тібр. Жінки, які прали там білизну, звернули увагу, що завдяки цій суміші одяг відпирається значно легше. Так, поступово стали використовувати «дар богів» не тільки для прання одягу, але і для миття тіла. До речі, перші миловарні теж були виявлені археологами на території Стародавнього Риму, а ще точніше – серед руїн знаменитої Помпеї. Під час археологічних розкопок Помпеї були знайдені приміщення миловарень. Мило в ту пору було полурідким.
Мило довго було предметом розкоші і цінувалося разом з дорогими ліками і зіллям. Але навіть заможні люди не могли собі дозволити прати їм білизну. Для цього використовували різні глини, рослини. Прання було важкою справою, і займалися нею найчастіше чоловіки.
Отже, суперечки про те, кому людство зобов’язане винаходом мила, досі не завершені. Проте відомо, що «на потік» виробництво миючих засобів було поставлено в середньовічній Італії. Через сто років секрети цього ремесла досягли Іспанії, а з XI ст. центром миловаріння стає Марсель, потім Венеція.
Правда, не можна сказати, щоб середньовічні жителі європейських країн були чистьохами: милом користувалися лише представники дворянства і священики, та й то далеко не всі. До Європи моду на чистоту привезли лицарі, які побували під час хрестових походів в арабських країнах. Саме тому з XIII сторіччя і починається розквіт виробництва миючих засобів спочатку у Франції, а потім в Англії.
Коли цьому ремеслу навчилися в Англії, король Генріх IV навіть видав закон, який забороняв миловару ночувати під одним дахом з іншими ремісниками: спосіб миловаріння тримався в таємниці. Але у великих масштабах миловаріння розвинулося лише після розробки отримання мила шляхом промислового виробництва. Перший шматок твердого мила випустили в Італії у 1424 році.
Важливу роль у розвитку миловаріння зіграв географічний фактор. Інгредієнти для приготування мила варіювалися залежно від регіону. На півночі при варінні мила застосовувався тваринний жир, а на півдні використовувалося оливкове масло, завдяки якому мило виходило чудової якості.
Так, починаючи з IX століття н.е., основним постачальником мила в Європі став Марсель, завдяки наявності на довколишній території сировинних джерел, тобто оливкової олії та соди. Масло, що отримується після перших двох пресувань, вживалося в їжу, а після третьої використовувалося для приготування мила.
Лише з кінця XIV століття марсельське мило поступилося своїм першим місцем в міжнародній торгівлі венеціанському. Так само миловаріння активно розвивалося в Італії, Греції та Іспанії.
У XV столітті в Італії, у Севоні, почали вперше випускати тверде мило промисловим шляхом. При цьому жири з’єднувалися ні із золою, а з природною содою. Це значно знижувало собівартість мила, а отже, перевело миловаріння з розряду ремісничого виробництва в мануфактурне.
Починаючи з XIV століття, миловарні стали з’являтися і в Німеччині. Для варіння мила використовували яловиче, бараняче, свиняче, кінське сало, кістяний, китовий і риб’ячий жир, відходи жирів різних виробництв. Додавали і рослинні олії – лляне, бавовняне.
Що стосується Русі, то тут секрети виготовлення мила успадкували від Візантії, а власні майстри-миловари з’явилися тільки в XV столітті.
У Москві існував мильний ряд. Промислове виробництво мила було налагоджено за Петра. У XVIII столітті прославилася своїм милом фабрика міста Шуя. Навіть на гербі міста зображений брусок мила. Дуже відомим було мило фабрики Лодигина, воно вважалося кращим після італійського. Його готували на коров’ячому жиру, мигдальній олії – біле і кольорове, з духами і без. Пропонувалося також мило дьогтьове – «від скотинячих хвороб». У 1839 році за височайшим бажанням імператора Миколи I був заснований Союз для виробництва стеаринових свічок, олеїну і мила. Відому московську парфумерну фабрику «Воля» заснував в 1843 році француз Альфонс Ралле. Фабрика тоді називалася «Ралле і Ко» та випускала мило, пудру і помаду.
Великою популярністю в Росії в XIX столітті користувалася фабрика Генріха Брокара, який вважався в ту епоху королем російської парфумерії. Він почав свою справу з нуля, а спочатку обладнання його фабрики складалося з трьох котлів, дров’яної печі і кам’яної ступки. Спочатку він робив дешеве, копійчане мило, але торгівля пішла так жваво, що незабаром Брокар став випускати дорогі парфуми, одеколони й мило. Фабрика Брокара виготовляла вже в той час, дитяче мило у формі огірка. Мило так було схоже на справжній овоч, що покупцеві в той час було важко втриматися від кумедній покупки.
Таким чином процес розвитку миловаріння є історично цікавим, захоплюючим і історія миловаріння нараховує щонайменше 6 тис. років.
Купить хозяйственное и туалетное мыло ЭРА в Днепропетровске можете здесь…
